У Черкасах ще від самого початку війни на базі ДНЗ “Черкаське вище професійне училище” діє волонтерський штаб. Там черкащани та тимчасові переселенці щодня, без вихідних, працюють для українських військових – чистять овочі, готують гарячі страви з четвертої ранку та щодня кілька разів на добу розвозять їх на позиції.
Щодня у штаб приходять десятки людей – волонтери, які допомагають готувати або розвозити їжу, люди, які привозять гуманітарну допомогу або приїжджають по неї, щоб відвезти у гарячі точки. А ще журналістам розповідають, що щотижня у штаб приходить дідусь, який регулярно приносить кілька банок домашньої тушонки. І щоразу, коли йому дякують за допомогу, він відмахується: “Це на допомогу!”.
“Важко – тоді, коли до тебе ставляться без віддачі”
Зустрічає журналістів Сергій Коваленко у холі закладу – як жартує сам чоловік, відповідальний за “принеси, подай і відвези”. Черкащанин допомагає штабу з другого дня війни – відтоді, як в перший день зустрівся з іншими мешканцями мікрорайону в сховищі під час повітряної тривоги.
– Ми усі зустрілися вночі у сховищі. Це був якраз перший день війни, оголосили повітряну тривогу. І поки сиділи й очікували відбою – перезнайомилися між собою. А волонтерський штаб працював ще з першого дня. І коли ми побачили, як тут все хаотично відбувається, вирішили приєднатися. Сергій Павлович (ред. – Воронов, директор ДНЗ “Черкаське вище профучилище”) запитав, чи є охочий бути старшим. І з того моменту я водій, за можливості – помічник і старший тут, – розповідає Сергій Коваленко.
В перші дні Сергій із товаришами прибирали у сховищі, аби воно стало максимально комфортним. Однак коли безпечне місце облаштували – вирішили лишитися й допомагати далі.
До війни черкащанин працював водієм автобусу – возив за кордон українців. Однак коли почув перші звістки про війну, вирішив відразу: він нікуди не поїде з України, хоч і є можливість.
– Це моя земля, моя Україна. Чому я маю кудись їхати? Дружина, щоправда, на початку пропонувала поїхати за кордон. Але ж я там був, знаю, наскільки нас там “чекають”. А тут – усе своє, рідне. Тому ми поговорили й вирішили тут лишитися – я, кохана й наша донечка, – пригадує Сергій Коваленко.
Волонтерська робота – нелегка, до того ж вимагає проводити багато часу на штабі. А вдома на чоловіка чекає чотирьохрічна доня й кохана. Інколи вони приходять до нього “у гості” – таким моментам Сергій завжди радий. Проте нерідко часу на відпочинок не вистачає, зізнається чоловік. Сам Сергій з початку війни не взяв жодного вихідного дня, аби відпочити. Проте зізнається: невдовзі таки попросить день перепочити, щоб провести час із родиною.
– Буває, хочеться просто повести дитину в парк, погойдати на атракціонах. Але я розумію, що тут потрібна допомога. Тому поки що вихідних не брав, але візьму – бо скучаю, – з посмішкою зізнається чоловік.
Понад місяць він допомагає в штабі на волонтерській основі. Праця не оплачується – він та ще з десяток волонтерів постійно перебувають тут заради перемоги. Ті ж, хто продовжує працювати, теж регулярно навідуються у штаб – або зранку, ще перед роботою, або після неї – перед тим, як повернутися додому.
– Зараз я не працюю – увесь час проводжу тут, у штабі, волонтерю. Зранку треба відвезти хлопцям їсти на блокпости. Потім повернутися, допомогти дівчатам на кухні. Їм потрібно щось принести чи перенести, подати важкі каструлі чи бочки – то до нас звертаються, а ми допомагаємо. І в обід відвозимо гаряче, увечері – вечерю. А потрібно ще ці страви у відрових термосах завантажити в машину, потім її розвантажити… Роботи, якщо чесно, вистачає. Але нічого важкого немає, всі це роблять для душі, – розповідає черкащанин. – Найважче – тоді, коли люди до тебе без якоїсь віддачі ставляться. Але водночас те саме “дякую” чи посмішка хлопців з блокпостів морально допомагає. Але ж люди різні бувають, і ситуації в житті у всіх різні. Ми все розуміємо.
Щодня на штаб привозять десятки кілограмів продовольства. Більшість продуктів йде на те, аби нагодувати українських бійців. Проте немала частина їде далі – у міста, де люди найбільше потребують їжі та допомоги. Останніми тижнями найчастіше відправляють “пташок” у Харків, Київ та решту “гарячих” місць.
– Ми взагалі постійно щось та робимо. Наприклад, приїхали речі від волонтерів чи нам принесли їх на штаб черкащани – ми їх маємо віднести, куди потрібно. Приїхали продукти – ми їх розвантажуємо, несемо на склад. Дівчатам на кухні треба овочі – ми приносимо їх. То ми постійно в русі. Буває, звісно, пів години чи дві години затишшя, але робота все одно є. Як не я її зроблю, то інші хлопці допоможуть. Але в кожного є своя робота, кожен її знає, – розповідає Сергій Коваленко.
“На день чистимо мінімум 50 відер картоплі, ще кілька відер моркви та цибулі. І це все нарізать!”
Найулюбленіша кімната штабу від початку війни – кухня в Черкаському вищому профучилищі. Там від самого ранку з’являються такі аромати, що апетит з’являється нізвідки. Однак до того, як продукти потраплять у каструлі та на пательні, їх спершу обробляють у холодному цеху. Там волонтерки у дві зміни миють, чистять і ріжуть овочі, з яких кулінари готуватимуть сніданки, обіди та вечері для наших захисників.
Черкащанки Анна Петрівна та Раїса Василівна регулярно приходять допомагати начищати продукти в холодному цеху. Жартують, що понад пів сотні відер картоплі – це дрібниця, коли сідають її чистити гуртом.
– Сьогодні нам треба начистити 17 відер картоплі на суп і ще 28 – на пюре. І це тільки картоплі, а ще треба моркви, цибулі… В інші дні – інші інгредієнти, але картоплі стільки начищаємо майже щодня, – каже Раїса Василівна.
Сидіти вдома не хочуть. Зізнаються чесно: якщо лишаться в чотирьох стінах – то місця собі знаходити не будуть або через новини, або через власні думки.
– Сюди приходять допомагати у дві зміни: є ранкова, а є з обіду. Але бувають такі дні, що можна піти раніше – це коли все перечистимо й наріжемо. А от нещодавно дівчата й хлопці були до десяти годин вечора – чистили риби 300 кілограмів, – пояснює Анна Петрівна.
Одна з волонтерок, черкащанка Алла Георгіївна, майже щодня приходить допомагати. Син приходить разом з нею, але йде плести сітки – він має інвалідність, тому не пішов у тероборону, а допомагає чим може. А пані Алла допомагає на кухні. Лише з-під її ножа за день потрапляє на кухню кілька відер продуктів.
– Я роблю все, що треба – чищу, ріжу, мию. Допомагаю готувати продукти на різні страви – то на суп, то на пюре, на борщ чи печеню тощо. Працювала до цього в дитсадку, а війна почалася – то зараз і роботи немає. А вдома сидіти страшно – там телевізор, а по ньому такі страшні речі розказують… Ще й скучно самій, хочеться чимось допомогти. А тут я ще й серед людей! Тому приходжу так допомагати нашим воїнам, щоб вони смачно їли. Бо ж якщо нагодовані – отже, й сил багато, щоб боронити нашу землю. Дуже хочеться, щоб нарешті закінчилася ця страшна війна, але я знаю: перемога – вже за нами, – каже Алла Георгіївна.
Спілкуючись із нами, пані Алла кілька хвилин нарізає цибулю в глибоку тарілку. Поруч стоїть глибока миска, повністю заповнена вже нарізаною цибулею. В очах жінки – ні сльозини, хоча журналістам зізнається: інколи й плаче, коли довго доводиться різати цей овоч. Але розповідає і свій секрет, як зберегти очі сухими.
– Буває, що я й плачу, як “в очі заходить” цибуля. Але я набираю в миску холодної води й уже в неї кладу. То так значно легше, і плакати не хочеться, – каже Алла Георгіївна. – Я щодня приходжу на години дві чи більше, вже звикла. Це ж для наших солдатиків, які нас і захищають.
Ярослава Прохоренко приходить у волонтерський ХАБ працювати з 25 лютого. За день до того, 24, вона виїхала з Києва і приїхала в Черкаси, щоб бути ближче до батьків. До війни вона була домогосподаркою, але в Черкасах сидіти на місці було несила – і вона почала шукати, де та кому може допомогти. І тоді прийшла на кухню Черкаського профучилища – і тут лишилася на понад місяць.
– В перші дні, коли я прийшла, ми з іншими волонтерами робили бутерброди. По тисячі в день. Але з часом інгредієнтів для бутербродів ставало все менше, тому ми перетворилися на холодний цех. Якщо раніше чистила три картоплини, то тепер 30 кілограмів, – жартує Яра. – Кожного дня ми тепер начищаємо й нарізаємо близько 50 відер картоплі, відер по 8 моркви, нарізаємо 4 відра цибулі власноруч. Це вже нібито й звично, але руки таки болять.
Спершу було дуже незвично готувати в таких обсягах. Особливо – коли її попросили “на око” посолити 30-літрову каструлю борщу, пригадує зі сміхом Ярослава.
Дівчина розповідає, що усі “кухонні” волонтери стали маленькою, але міцною сім’єю. І кожен приходить щодня, бо відчуває за собою відповідальність.
– Якщо хтось один не прийде допомагати – то іншим дівчатам та хлопцям доведеться різати на пів відра цибулі більше, ніж з тобою. Тому ніхто нікого не тягне сюди насильно – всі приходять допомагати добровільно. Це вже якась соціальна відповідальність перед кожним із нас, – жартує Ярослава.
Найчастіше волонтери в першу зміну миють, чистять та ріжуть овочі. Але щоранку в штаб приходить така кількість людей, що об’єми перечищених овочів майже непомітні.
– Щоранку до нас приходить до 40 людей. Це й переселенці, й волонтери, і працівники чи викладачі закладу. Всі чистять картопельку, моркву, цибульку, Ми допомагаємо один одному. А друга зміна більше робить заготовки на наступний день чи дочищає щось, як потрібно, – розповідає дівчина.
“Кухонна магія” з четвертої ранку
З холодного цеху нарізані овочі у відрах “кочують” на кухню. І вже тут відбувається фінальна магія – коли страви готують та розсипають по 30-літрових харчових термосах. Майстриня виробничого навчання з професії “Кухар-кондитер”Любов Ганич працює в черкаському профучилищі. А від початку війни стала не лише навчати, а й щодня готувати нашим військовим.
– Нас привозять сюди о четвертій ранку, а о сьомій ранку в нас готові вже 3 тисячі сніданків. А потім процес продовжується – готуємо обід, потім – вечерю. До того ж ми годуємо й людей у залі – наших працівників та переселенців. І так проходить увесь наш день, – розповідає пані Любов.
На кухні, до речі, працюють не лише кухарі профучилища. До готування страв бійцям долучилися й професійні кулінари-переселенці, які лишилися в Черкас. Деякі жінки зізнаються: такої вправності в кулінарії немає навіть у жінок. Найяскравіше враження – від того, як чоловіки шинкують овочі. Волонтерка Раїса Василівна навіть жартує, що їм лише встигай підкладати цибулю чи картоплю – а професіонали з ними “розберуться” за кілька секунд.
Меню на день, яке очікує захисників на блокпостах, на кухні складають з урахуванням наявних продуктів чи заготовок. Але якщо частини продуктів не вистачає – завжди знайдеться, чим замінити страву.
– Може трапитися така ситуація, що просять додати порцій на 2-3 тисячі людей. А в нас, наприклад, котлет не вистачає – то ми їх замінюємо тушонкою. Але без м’яса страва не буває – як не риба, то курятина чи інше м’ясо. А так – готуємо картоплю, борщі й супи, каші – словом, усе, чого тільки душа забажає. І запіканки, й молочні страви, й какао, – розповідає Любов Ганич.
Пані Любов розповідає, що за добу кухарі готують близько 12 тисяч гарячих порцій.
– В обід у нас подається найбільше страв: перше, друге, салат, закуска, напої. Тому айскладніше меню – те, яке ми готуємо на обід. А на вечір будуть котлетки, консервація, чай чи компот. То тоді трохи легше, – каже майстриня.
Після того, як сніданок, обід чи вечеря приготують, у кухарів наступне завдання – оперативно пересипати чи перелити страви у великі термоси. Середній літраж одного – близько 30 літрів, аналогічний і вік посудин. Однак кожен із термосів може цілий день зберігати їжу та напої для захисників гарячими.
Вже після цього контейнери зі стравами та напоями переносять в автівки, а водії розвозять їх по блокпостах. Між собою навіть жартують, чи є в машині “гостинець” для військових, яких можуть зустріти дорогою. Найбільше цінуються пиріжки або бутерброди, розповідають водії журналістам.
– Ми за години дві розвозимо страви хлопцям. Бо блокпости розкидані по всьому району, треба доїхати до кожного. А потім повертаємось. І вже скоро їдемо знову – вже з вечерею, – розповідають водії.
Сергій Воронов, директор ДНЗ “Черкаське вище профучилище” та координатор волонтерського центру розповідає, що долучитися до харчування та допомоги українським захисникам можна будь-яким способом – безпосередньо руками чи, наприклад, перерахувавши кошти на придбання продуктів та необхідних речей.
– У нас завжди затребувані крупи, макарони та тушонка, яйця й овочі, домашня консервація. До того ж потрібний і одноразовий посуд – саме в нього ми насипаємо хлопцям їжу, тому він швидко закінчується. А враховуючи, що щодня ми готуємо близько 12 тисяч гарячих порцій – то масштаби потреби значні. Та й допомога на кухні чи в холодному цеху потрібна, тому долучитися до цього можуть всі, хто має бажання, – каже Сергій Воронов.
Небайдужі також можуть допомогти фінансово, перерахувавши кошти на якийсь із рахунків:
- “ПриватБанк” 4731219116695523;
- “МоноБанк” 4441114410393100.
Нагадаємо, черкаські волонтери-кухарі наготували 300 тисяч гарячих порцій нашим захисникам.
Фоторепортаж Аліни Євич
