Життя Антоніна Снігура обірвалося у 2006 році. Однак чоловік встиг написати мемуари, в яких виклав свою історію. Про голод, через який йому довелося пройти.

У свої 7 років Антонін Снігур мав би гратися з однолітками, сміятися, пізнавати світ та радіти життю. Все так би й було, якби не одне “але”. Воно перевернуло життя мільйонів з ніг на голову, виснажувало тіло і спустошувало душу, воно шматок Хліба зробило священним. Те “але” звалося Голодомором, який став одним із найжорстокіших та найцинічніших злочинів комуністичного тоталітарного режиму.

Радощі дитинства

Антонін Степанович Снігур народився 8 жовтня 1925 року в селі Водяно Шполянського району Черкаської (колишньої Київської) області. Батьки хлопчика – Степан та Ольга – важко та невтомно трудилися на своїй землі. Водночас насолоджувались життям та вірили, що з кожним роком все ставатиме щоразу краще.

Вони ростили сина Антоніна, приділяючи його вихованню свою увагу та час. У свої 3 – 6 років хлопчик був міцним і дуже повнощоким.

Коли біг чи везли мене на підводі, то в мене щоки аж тряслися, що впливало на мій зір і я, кліпаючи, втрачав стабільність зору
– пригадував пан Антонін.

Маленьким він разом з батьком на возі їздив у поле. А додому вертався на снопах – у такі моменти наче плив під хмарами. Хлопчик був допитливим, досліджував усе навколо та не втомлювався ставити запитання татові.

Пам’ять Антоніна зберегла яскраві миті дитинства. Часом у хаті проводили бали – тоді там збиралися до 30 гостей, які частувалися та співали. А ще хлопчику назавжди запам’яталися церковні обряди, богослужіння, голос дяка, спів церковних хористів і багато вірян.

У 1929 у сім’ю знову прийшла радість – народився ще один син, якого назвали Віталієм.

Наприкінці того року батько з курсів городників привіз Антоніну дитячу гармонію. “Такому подарунку я був дуже радий! А дідусь Степан Петрович подарував мені сопілку, які він виготовив сам”, – розповів він. Відтоді у життя хлопця ввірвалася музика.

Їв листя і бруньки, а мріяв про хліб: історія черкащанина, який дитиною пережив Голодомор
Антонін Снігур у дитинстві / Фото з архіву Олександра Чепеля

Сміла, Кавказ і повернення додому

А потім тата Антоніна виключили з курсів городників і він повернувся додому в колгосп. Однак ненадовго, після його приїзду в хату прийшов голова сільської ради й сказав: “Тікай, Степане, з села, бо тебе ще можуть і посадити в тюрму”.

Чоловік послухав поради й поїхав. Він влаштувався під Смілою в підсобне господарство городником. У той час скрізь шукали “ворогів народу”. Тому батько відвіз сім’ю назад у Водяно, а сам вирушив на північний Кавказ – у місто Грозний, там почав працювати городником у радгоспі. Згодом забрав туди дружину та дітей. Пані Ольга працювала дояркою, діти ходили у дитсадок.

Потім батько та Віталік захворіли на малярію. А в грудні 1932 року сім’я повернулася у Водяно, у рідну хату.

Ще по дорозі додому мама за 2 пуди кукурудзяного борошна віддала золоті сережки,
– ділився спогадами Антонін.

Вдома у погребі було трохи картоплі, яку заготовили для сім’ї брати й сестри пані Ольги, але хтось її вкрав, залишивши лише сліди на снігу. Через 2 тижні батько вирушив у дорогу – шукати роботу. “І залишилися ми майже без продуктів”, – казав пан Антонін.

Тоді поїздки залізницею були небезпечні й важкі – масовий голод давав про себе знати. Люди шукали, де зупинитися та що поїсти, вокзали були переповнені.

Роки перед голодом

Райські, як їх називав пан Антонін, роки НЕПу змінив період колективізації – переходу від особистого ведення господарства на власній землі до створення колективних господарств. Начебто добровільність колгоспів на практиці передбачала примус із використанням усіх можливих засобів впливу на людей.

Всю сім’ю дідуся Антоніна – пана Архипа – у 1931 році виселили за село в урочище Бабські токи. Там вони викопали й облаштували, як могли, землянку, в якій і жили. Згодом дідусь виїхав у Керч, а з ним і частина родини, інша переселилася в Малу Смілянку (під Смілою).

Голодомор страшніший від пекла

Хто не пережив голоду, той не зрозуміє такої, здавалося б, перебільшеної оцінки Голодомору в порівнянні з пеклом… Як на мене, таке порівняння ще й замале, воно не дає повної уяви про голод, про ті муки, про той стан людини,
– писав у спогадах пан Антонін.

Голод виснажує організм, призводить до поступового відмирання всіх органів, а тоді й до смерті.

Після того, як батько сім’ї вирушив у дорогу шукати щастя, вдома посеред сніжної та морозної зими залишилися пані Ольга та її 3-річний і 7-річний сини.

Рідні в селі було багато, але кожен розраховував на свої можливості. Пан Антонін пригадував, що тоді для них навіть зіпсована квасоля смакувала: “Їстівними та смачними були для нас і бруньки з берестків, якими у нас була обсаджена дорога на город”.

Одного дня малий Віталік так і не знайшовши вдома жодної їжі, сказав мамі: “Хочу буби! Мамо, дай буби! Мамо, дай буби!”. Тоді жінка взяла його на руки, пригорнула до себе і всі гірко заплакали.

Пані Ольга ходила по родині, благаючи хоч про крихту хліба, більшість хоч щось та давала.

А потім голод почав робити свою справу – жінка стала опухати. Антонін, як він сам розповідав, “ходив по садку, чухрав з дерев бруньки та їв їх”.

Їв листя і бруньки, а мріяв про хліб: історія черкащанина, який дитиною пережив Голодомор
Антонін Снігур разом з матірю пані Ольгою / Фото з архіву Олександра Чепеля

Садочок як шанс поїсти

У квітні 1933 року в селі відкрили колгоспні дитячі ясла. Пані Ольга поспішила записати туди дітей. Хлопцям вона розповідала, що їх там годуватимуть.

Слухаючи мамині розповіді, я те і робив, що раз за разом ковтав слинку і хотілось мені, щоб той завтрашній день прийшов до нас прямо сьогодні, прямо цієї ж хвилини,
– писав у мемуарах пан Антонін.

У садку на сніданок дали їсти ріденького кулешику та по тоненькій скибочці хлібця. Для хлопців була справжня радість. Туди дітлахи ходили щодня.

Однак їхній матері ставало щоразу гірше – з опухлими ногами вона не мала сили, щоб вести дітей у садок. Це робила сусідка, якій жінка платила одягом.

Інколи група з 10 – 12 дітей ходила до хати, де випікали хліб для колгоспних потреб. Малеча ходила навколо будинку та нюхала “найсолодший, найприємніший свіжоспечений хліб”.

Далі була весна 1933 року – пізня, затяжна й холодна. Їжею з ясел діти не насичувалися, тому Антонін перед тим, як йти в садок, наривав повні кишені берестового листя і по дорозі в ясла їв його. Тими листочками хлопчик ділився і з іншими дітьми зі садка.

Перша смерть від голоду в родині

Від голоду помер дядько Антоніна – Андрій. Перед цим до матері хлопчика прийшла знайома, яка розповіла, що біля Великої греблі лежить і помирає її брат.

Мама послала сина перевірити це, наголосивши, аби він остерігався людей, які ловлять та їдять хлопчиків. Дорогою Антонін побачив чоловіка й злякався, що це один із тих, про кого розповідала мама. Дядька хлопчик побачив, але не наважився до нього підійти.

Згодом не стало і баби Палажки.

Обірване життя 3-річного Віталіка

Був травень, на вулиці стало тепліше та світліше. Пані Ольга з дітьми всіма силами намагалася вижити. Хлопці й надалі ходили в садочок, однак Віталік почувався погано, був кволим і безсилим.

Його дитячий організм, дитячий шлунок, виснажений голодом ще раніше, до дитсадка, так і не зміцнів,
– розповідав про брата Антонін.

Інколи хлопчик самотужки забирав брата з ясел, однак Віталіку вже було важко йти, він швидко втомлювався і часто зупинявся, аби відпочити.

Наприкінці травня чи на початку червня дітей виключили з ясел, пояснивши це тим, що “ніхто з їхньої сім’ї не ходить в колгосп на роботу”.

Пройшовши того дня половину дороги додому, Віталій знесилився й ліг на землю. “Я намагався його підвести, прохав, тупцював біля нього, але це не допомагало”, – пригадував Антонін.

Потім дві жінки допомогли віднести дитину додому. Знесилений Віталій всі останні дні свого життя лежав на печі. Від їжі відмовлявся, йому нічого не хотілося. А тоді однієї ночі хлопчика не стало – тіло похололо, голод переміг.

Вранці мама зняла мертвого сина з печі та, поклавши на лежанку, пішла з хати до двоюрідної сестри. Повернулися додому уже вдвох. Віталія роздягли й положили на столі. Мама сиділа на стільці й плакала.

На столі лежав скелетик, обтягнутий тоненькою шкірою. Кожна кісточка, суглобик, виділялися на його скелетику окремо, а там, де мав бути животик, була ямка, біля якої гостро випиналися реберця, які ніби ось-ось прорвуть тонесеньку шкіру,
– писав Антонін.

Поховали хлопчика на подвір’ї, недалеко від криниці, під кущиком жасмину.

До кінця своїх днів життя пані Ольга ходила до Віталієвої могилки, впорядковувала її, садила і вирощувала на ній квіти. Завжди плакала й промовляла: “Мій любий синочку, моя дитинко! Не вберегла я тебе, не доглянула”.

Їв листя і бруньки, а мріяв про хліб: історія черкащанина, який дитиною пережив Голодомор
Антонін Снігур у 3-му класі / Фото з архіву Олександра Чепеля

На грані смерті

У день смерті Віталія, пригадував Антонін, мама наварила житнього кулешику. Того ж дня жінка разом зі сином нарвала багато листя з берестків, засушила його і перетерла в борошно. Вона сказала: “Завтра щось добреньке приготую їсти”.

Наступного ранку мама пішла до сусідів попросити молока, повернулася з трьома сніпками соломи. Не сказавши синові нічого про молоко, заходилася топити в печі. Хлопчик же вийшов з хати і в бур’яні під горіхом знайшов молоко.

Побачивши те молоко, я наважився на те, щоб його ковток чи два скуштувати, таке воно було для мене смачне, що я не зоглядівся, як в тій пляшечці залишилося менше половини,
– зазначав пан Антонін.

Він довго не міг зайти в хату, а коли переступив поріг, аби розповісти правду матері, її руки добряче схопили його. “Тоня, навіщо ти випив молоко, я хотіла…”, – сказала мама. Далі вона сильно смикнула сина за вухо та довго крутила його. А потім наказала їсти баланду та матаржаники з листя берестка.

Через кілька днів пані Ольга пішла сапати буряки, однак сил зовсім не мала, тому впала на полі. Про це розповіли її свекрусі, яка прийшла на поле з їжею.

Наступного дня мама попросила Антоніна наловити жаб, але хлопчик повернувся додому з пустими руками. Далі вона веліла: “Біжи сину на Бабські токи до дідуся, може тобі там дадуть щось поїсти”.

Бабуся Явдоха нагодувала хлопчика та зав’язала в вузлик пригірш двох житніх крупів та чотири чорних коржики, а тоді випровадила його додому, наказавши, аби він відніс їжу мамі.

Ввечері Антонін самотужки наварив кулеша, але мама його майже не їла: “Добрий, але їсти мені вже нічого не хочеться”. Хлопець у той час думати міг тільки про хліб, скуштувати якого було його найбільшою мрією.

Відчайдушні спроби знайти їжу

Наступного дня хлопчик побачив у садку на старенькій яблуні гніздо птаха. Босим він швидко видряпався на дерево і забрав з гнізда чотирьох пташеняток: “Довго роздивлявся на них, перекладав з руки в руку, а потім, заплющивши очі, став їх їсти”.

Далі він пішов за сливками, які були вже в колгоспному (колишньому дідусевому) садку. Антонін хотів зірвати одну, коли почув гупання чобіт людини, вона бігла.

Глянув і лише встиг відскочити в сторону. На відстані двох метрів побачив таке страхіття, якого мені ще ніколи не доводилося бачити – до, після і протягом всього мого життя,
– пригадував він.

Зігнута фігура, великий чобіт на його піднятій нозі, здорова простягнена до нього рука з розчепіреними чорними крючкуватими пальцями. “Його обличчя. Це вже не було обличчя людини! Це вже нагадувало морду хижака, яка була перекошена від озвіріння”. Лише дивом Антонін врятувався від чоловіка, який намагався схопити його.

Іншого дня він пішов шукати їжу на кладовище. Там побачив город, на якому була смуга дозріваючого жита. У кінці городу виднілася хата. “Зайшовши з великим острахом у те жито, я став зривати колоски і перем’явши в долонях їсти зернята”. Хлопчик з’їв 10 колосків, ще 10 взяв у кишеню.

Після цього він вирішив підійти ближче до хати. На подвір’ї росли яблуні та груші, а також кущ порічок. Антонін підбіг до куща, аби зірвати ягід, але його одразу схопив господар. Він присоромив Антоніна та наказав нічого у майбутньому не красти. На додачу – забрав цінну татову шапку, а тоді відпустив. Хлопець відчув радісну полегкість.

Рука порятунку

Вдома на дитину чекала ще більша радість – до них з Керчі приїхала Ліза – сестра мами. Жінка привезла їжу, яка стала для уже напів живих, худющих і опухлих людей порятунком. При зустрічі сестри заплакали.

Материн плач в два голоси, те слізне ридання важкою тугою пронизало все моє дитяче тіло і болем відлунило в моєму дитячому серці,
– розповідав Антонін.

Потім тітка нагодувала його хлібом, на який поклала тюльку. “Їж, а я зварю ріденької вермішелі”, – сказала жінка.

Пані Ліза стала у той момент для хлопчика та його матері справжнім ангелом. Вона прибирала в хаті, переодягла сестру та племінника, купала та порала білизну, та найголовніше – готувала їсти.

На 6 чи 8 день мама піднялася з постелі, почала одужувати. Але продуктів було вже обмаль. Ліза ходила в поле по колоски, адже почалися жнива. Крім того, у центрі села безплатно роздавали баланду зі сочевиці, що теж допомагало.

Через кілька днів, після того, як стан здоров’я мами Антоніна покращився, Ліза повернулася в Керч.

Тато приїхав

У червні чи липні 1933 року вже зміцніла пані Ольга варила куліш та зрідка пекла із сухого подрібненого листя берестка минзарики (коржики). Антонін заготовляв дрівця, солому та рвав листя.

Одного погожого дня, коли я заготовляв листя, то ще здалека впізнав тата, який із клумачком на плечах ішов дорогою до своєї хати,
– ділився він.

Хлопчик побіг до батька, обійняв і поцілував його, а також розповів про смерть братика.

Тато приніс хліба та навіть трохи м’яса, Антонін все з’їв. А тоді пішов у садок, де побачив, що на колгоспному городі зеленіла грядка огірків. Він за 3 хвилини нарвав маленьких свіженьких огірків, які одразу всі до одного з’їв. Через кілька хвилин хлопчик відчув різкий біль у животі, тоді зайшов у хату та почав сильно кричати й плакати.

Батьки положили сина та почали прикладати до живота холодні компреси. Тато нарвав полину та заставив Антоніна випити гіркий чай з нього – хлопчику покращало.

Браїлів, Сміла… Голод закінчився

Через кілька днів хлопчик з татом поїхав у Браїлів, що на Вінниччині. Там у приміському радгоспі пан Степан працював зі шкідниками сільськогосподарських культур і був заступником агронома радгоспу. Для них виділили хату.

Одного разу хлопчик не втримався та наївся, проте шлунок ту їжу не сприйняв. Антоніна знову врятував його батько.

З 1 вересня 1933 року він пішов у перший клас. Після його завершення разом з батьком перебрався до іншої хати. До них з Водяно приїхала й мама.

Однак приблизно через місяць вона переїхала у село Яблунівку під Смілою Київської області. Там жінка влаштувалася на роботу в спецгосподарство Смілянського воєводства. Пані Ольга домовилась про роботу і для свого чоловіка. Згодом сім’я возз’єдналася.

Кампанія знищення голодом, організована комуністичним режимом, завершилася.

Їв листя і бруньки, а мріяв про хліб: історія черкащанина, який дитиною пережив Голодомор
Снігур в армії / Фото з архіву Олександра Чепеля

Випадки людоїдства у Водяно

У роки Голоду частина місцевих жителів вижила лише тому, що ходила в Товмацький радгосп, де давали їсти і незначну підтримку продуктами.

Весняні й переджнивні місяці 1933 року були найважчими для селян. Помирали цілими сім’ями, смертність була масовою. Для поховання людей на кладовищі копали величезні ями. Для транспортування померлих виділили спеціальну підводу і двох чоловіків, які їздили по селі забирали покійників і, завізши на кладовище, скидали їх, як дрова, у яму. На підводу потрапляли і ще живі люди.

Були в селі й випадки людоїдства – від голоду люди божеволіли. Один чоловік з’їв свою дружину, інший – племінницю дружини, кілька чоловіків та жінок з’їли спершу своїх дітей, а тоді чужих. Відчай сказав жінці відкопати могилу померлого, аби хоч якось прогодувати сина, який помирав від голоду.

У селі Водяно від масового штучного голоду померли, за підрахунками місцевих жителів, щонайменше 200 – 300 людей. А після всього пережитого людям сказали мовчати та забути про жахливий злочин тоталітарного режиму.

Їв листя і бруньки, а мріяв про хліб: історія черкащанина, який дитиною пережив Голодомор
Антонін Снігур з доньками у день свого 80-річчя / Фото з архіву Олександра Чепеля

Голод не минає безслідно

Мемуари Антоніна Снігура нам передав його онук Олександр Чепель. Чоловік розповів, що саме від дідуся вперше почув про Голодомор, адже для пана Антоніна, попри весь біль, ті роки назавжди закарбувалися в пам’яті.

“Ніщо мені так не запам’яталося за все життя, як отой голод”, – пригадує слова діда пан Олександр. Чоловік до кінця життя пам’ятав геноцид до дрібниць.

Мій дідусь завжди дуже шанобливо ставився до їжі, ніколи нічого не викидав. Він неодноразово казав фразу, що хліб це святе, це слово потрібно писати великими літерами – ХЛІБ,
– ділиться внук пана Антоніна.

Його дідусь завжди дуже цінував життя і любив його понад усе. “Живи і радій, що живеш”, – закликав він інших. Більшість проблем сучасних людей не мали важливого значення для чоловіка. Адже за плечима у нього були Голодомор, втрата маленького братика, розстріл у 1937 році батька за статтею “антирадянська пропаганда”, виселення з власного дому, війна…

Пан Антонін не говорив про свої страхи, та вони були.

Думаю, Голодомор мав наслідки набагато більші, ніж ми можемо собі уявити. Вони передаються від покоління до покоління, можливо, страхами. Десь цей страх навіть закладений генетично,
– вважає пан Олександр.

Коли він, вже ставши дорослим, слухав вживу історії людей, які пройшли через масовий штучний голод, та перечитував спогади дідуся, приходило розуміння, що Голодомор набагато страшніший, ніж його уявляє більшість. “Люди сприймають його як абстрактну річ – ну, був голод, ну помирали люди”.

Але коли починаєш слухати деталі, починаєш уявляти собі голод, намагаєшся відчути те, що переживали тоді люди, коли чуєш ті переживання у голосі людини, усвідомлюєш, наскільки це важко.

Їв листя і бруньки, а мріяв про хліб: історія черкащанина, який дитиною пережив Голодомор
Снігур з другою дружиною, дочкою та внуком Олександром / Фото з архіву Олександра Чепеля

Поезія Антоніна Снігура про Голодомор: дивіться відео


Пам’ятаймо жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. У пам’ять про понад 7 мільйонів вбитих українців закликаємо усіх “Запалити свічку пам’яті”, поставити її на підвіконні о 16:00 27 листопада та вшанувати загиблих хвилиною мовчання.

Інформацію підготували журналісти 24 каналу для проекту “Голод і мор: пам’ять поколінь