Військовий із Черкащини Максим Гаптар опублікував на сторінці допис-роздум про те, як сьогодні всі українці творять історію – “страшно та захопливо водночас”.
“Наші діти та внуки будуть нам заздрити. Живемо в дивовижний час. Але зараз творимо історію. Це страшно і захопливо водночас. Це відчувається постійно.
Раніше я думав, от що переживали люди в Першій та Другій світовій, як було жити під час національно-визвольних війн, як виживали під час Голодомору? Не хотів опинитися на їхньому місці, але водночас вважав тих людей значно сильнішими за нас. Ми ж тепличні, що ми такого бачили?
Зараз же бачимо багато, відчуваємо, переживаємо. Всі. Щодня відбувається стільки всього, щільність подій колосальна. За тиждень переживаєш більше, ніж подекуди за кілька місяців. Коли складно, нестерпно, холодно чи ніяк, тоді заспокоюю себе так. Зараз твориться історія, зараз ми в епіцентрі, ми стоїмо. І стоятимемо. Не скажу, що від цього значно легше, втім є розуміння важливості, значущості, вагомості всього навколо.
Ми платимо велику ціну. Всі ми витрачаємо свій час. Хтось найкращі роки – молодість, закоханість, хтось будував би своє майбутнє, заводив би сім’ю, подорожував, ходив на роботу чи байдикував. Але проводив би свій час так, як хотів. Всі ми витрачаємо своє здоров’я. Це ресурс, який виснажується, не поповнюється. Багато хто заплатив життям. Раз – і все.
Пам’ятаю, коли вперше їхав на Донбас. Все відбулося дуже швидко. Розподіл до 81 бригади, мене розділили з друзями, шикування. На питання: куди ми їдемо? – майор відповів, – “ребята, вы едете на Донбасс, в Краматорск”. Я був спантеличений раптовістю і невідомістю. Тоді Вікторія Хамаза мені сказала, що це новий виклик – після перших обстрілів ти відчуєш життя. Я говорив цю фразу товаришам у різних підрозділах. Воно так і є. Ти розумієш, що все може закінчитися у будь-який момент. І ти дійсно відчуваєш життя.
Далі Донбас, “Шервуд”. Потім тривала пауза. Переведення в нову бригаду, формування, злагодження, навчання тощо. За цей час в тилу відвикаєш від цього смаку. Я трохи остерігався моменту, коли повернуся назад. Як поведу себе під час обстрілу? Може, я себе переоцінив і вже не проявлю себе нормальним чином? “Була пауза, ти розслабився”. Я трохи соромився, що не перебуваю на фронті тривалий час. Зараз у моменти невпевненості згуртовуєш себе і кажеш сам собі – “ти учасник грандіозних подій, ти робиш свій внесок, ти крутий!”
Тут часто страшно. Частіше навіть від невизначеності чи від очікування чогось, чи просто є якась тривожність. Але це нормально. Принаймні я так собі кажу. Ми робимо важливу справу, хто як може. Ніхто до цього не був готовий. Втім пройде час, не знаю скільки років, і тоді наші діти будуть захоплюватися нами й дивуватися: як ми то пройшли, пережили?”
