03.07.2022

Черкаси +25°C

USD 10.63

EUR 30.4

Новини LIVEПолітикаЧеркащина
“Студенти, вагітні, діди - усі були однаковою мішенню”: черкащанин, який пройшов Майдан, поділився згадками про Революцію Гідності

“Студенти, вагітні, діди – усі були однаковою мішенню”: черкащанин, який пройшов Майдан, поділився згадками про Революцію Гідності

Революція Гідності лишила глибокі рани в історії України. Перші сутички з поліцією, офіційний дозвіл на розгон протестувальників Євромайдану спричинили непоправну втрату – коли десятки сімей втратили своїх сестер і братів, мам і тат, синів і доньок… Дехто вмирав швидко, хтось страждав останні години свого життя. Проте жоден із них не відмовився від своєї ідеї – захистити Україну понад усе, навіть ціною власного життя.

Житель Золотоноші Олексій Слюсар – один з учасників Революції гідності. Він проводив будні та вихідні на Майдані, на власні очі бачив миті, які позбавляли життя його однодумців. А вдома чоловіка чекали батьки, які розуміли: син не передумає, не піде звідти, як би не просили. Проте спокійніше їм від цього не ставало. Журналістам “Черкаси LIVE” Олексій Слюсар розповів найбільш пам’ятні моменти – ті, що досі проходять глибокою раною, і що досі тяжко пригадувати.

– Ви провели на Майдані не один тиждень. Пам’ятаєте, з чого все почалося?

– Фактично боротьба розпочалася ще до Майдану, коли різні політсили почали об’єднуватися проти режиму Януковича. А особисто для мене найбільш знаковою подією стало те, що відбувалося на Європейській площі Києва влітку 2012 року. Це було наше хрещення газом, коли “Свобода” виступала проти закону “про двоязичіє”. Тоді біля українського Білого дому ми підтримували побратимів і проти нас вперше застосували не просто військових, а тих ядрених “беркутівців”, які нас труїли газом, відбулися перші серйозні сутички… І що тоді впало в очі – що це все було посеред білого дня в Києві. І в той момент, коли нас атакує “Беркут”, перехожі ставали й не те що не допомагали – просто знімали все на телефони. Прикро було таке бачити, бо нас було людей 200 від сили, а навколо всі ходили й просто дивилися, усім було байдуже.

Олексій Слюсар пригадує: фактично після подій влітку 2012 він відмовився від російської мови й перейшов на українську. Попри те, що він навчався у російськомовній школі, де всі предмети викладали не українською, він зміг зробити те, на що не здатні інші – перейти виключно на українську мову. “Рідну”, як зауважує Олексій.

А Революція Гідності для мене розпочалася з того моменту, як уночі 30 листопада силовики побили студентів. Тоді відбувся наш “Марш мільйонів”, з Золотоноші поїхало немало людей. Налаштовані ми були серйозно: якщо людей били – отже, беремо протигази. Пам’ятаю, ми ще взяли шоломи радянських часів з собою, а з нас сміялися. Мов, це не знадобиться, а ми так екіпірувалися по повній. Але у нас було стійке передчуття, що ці шоломи зайвими не будуть – тим паче після того, як так жорстоко побили людей напередодні. На жаль, так і сталося.

Починаючи з 21 листопада 2013 року, щойно Кабмін вирішив призупинити процес підготовки до підписання угоди з ЄС, на Майдані постійно перебували сотні людей. Вони облаштували базові табори й залишалися навіть на ніч. І вночі 30 листопада відбулася акція силовиків – близько 400 протестувальників оточили 2 тисячі озброєних беркутівців.  Вони били людей кийками, скидали на землю з висоти монументу Незалежності й чавили їх ногами. Не вдалося навіть втекти – людей наздоганяли за сотні метрів від Майдану й продовжували бити. 

Частині протестантів вдалося сховатися в Михайлівському монастирі, однак лише офіційно 79 осіб були травмовані через дії беркутівців.

– Пам’ятаєте, коли вперше зрозуміли, що одним Маршем це не закінчиться?

– Мабуть, це сталося в той момент, коли виходили з метро і йшли в парк не лише старшого віку люди, а й зовсім молоді студенти чи навіть старшокласники. Тоді почали перекривати вулиці Києва і весь натовп однією колоною рухався у бік Майдану. Вже не стояло питання про те, чи прийде хтось підтримати цей Марш – бо людьми була заповнена вся площа. Натовп закінчувався десь на Бессарабці, а люди йшли і йшли. Тоді оця єдність просто перехоплювала дух.

Я навіть не пам’ятаю, скільки днів був на Майдані. Ніхто не рахував – спочатку ми лишалися коли хто міг, потім почали чергувати. І саме в той момент уже почалися транспортні проблеми – наприклад, як доїхати з Києва в Золотоношу й назад, і при цьому вціліти. Бо на той момент тітушки були скрізь – і в метро, і біля нього, і в місцях, де просто збиралися активісти. 

Але ми спеціально розробили графік чергувань, щоб кожного дня хтось та був на Майдані. Тому що інколи там лишалося обмаль людей, і потрібно було тримати якось захист. Тому чергували роботу з Майданом, Майдан із роботою. Але коли були сутички, то ніхто не думав, чи може, чи не може там бути – їхали всі. Пам’ятаю, що 12 грудня ми за тривогою поїхали в Київ, коли штурмували Київську міськраду… І Водохреще. Пам’ятаю, тоді відбувалося віче й почалися вигуки про те, що треба щось робити, а не лише оборонятися. Але ми не знали, що коїться, наприклад, на Європейській площі. І пам’ятаю, як я заходжу в міську раду, і помічаю прямий ефір якогось телеканалу. Там автобуси качають, починаються конфлікти, вогні… І щойно зрозумів, що це відбувається просто зараз, то весь наш осередок зібрався й побіг на Європейську площу. ми на ходу одягали каски, оці найдешевші медичні маски, щоб хоч трохи захиститися від газу. Бо коли підходили до площі, то розуміли, що нічого швидко не закінчиться.

Я дуже пам’ятаю з того дня гранати – не прості, а такі, що розривалися й уламками людей травмували. Мабуть, їх обв’язували шурупами чи цвяхами, тому що одна така могла скалічити багатьох людей за секунди. Газ невідомий… Там почався справжній жах. У ту ніч ми набачилися всього. 

– Навряд батьки були раді тому, що ви були у Києві серед активістів, проти яких стояли озброєні беркутівці. Як вони поставилися до рішення їхати на Майдан?

– Батьки нібито й не забороняли – бо знали, що все одно мене не зупинять. Але по кілька разів наостанок повторювали: “будь обережний”, “бережи себе”, “дзвони”… І от я йду на зупинку, оглядаюся – а вони стоять і мене очима проводжають, до останнього погляд не відводять. Це ніколи не забуду.

“Студенти, вагітні, діди - усі були однаковою мішенню”: черкащанин, який пройшов Майдан, поділився згадками про Революцію Гідності

– Ніч, бойові дії, силовики, гранати… Було страшно? 

– Не боїться лише та людина, яка не має свідомості, чесно кажучи. Але коли почалися конфлікти з “Беркутом”, не було коли боятися. Майдан став справді єдиним організмом: хтось допомагав комусь. щось казав, разом бігли на захист якоїсь сторони. Коли з’являлася нова інформація – відразу намагалися розповісти її серед своїх, щоб бути готовими до всього. Але про власну безпеку думали – насамперед про очі, щоб у них не потрапили уламки чи цвяхи, чи той самий газ. Хоча, зізнаюсь, на цьому ніхто не зациклювався. Кожен робив свою роботу – і на барикадах на передовій, і в медчастинах, і в таборах, де за харчування активістів думали, чим годувати…

Тоді не було часу нікого розглядати, потрібно було слідкувати за собою й одночасно за побратимами навколо – пораненим допомагати, тих, хто впав, у перші ж секунди підняти, тому що натовп постійно рухався. І в такій ситуації людину могли затоптати випадково.

Але дуже допомагали люди, які просто приходили нас підтримати. Це я ще досі згадую, як Юра Сиротюк привів своїх малих дітей, яким було два чи три роки, і з нами чекав штурм. Тоді це дуже заспокоїло – коли з одного боку бійки, гранати, а з іншого – сім’я, яка в тебе вірить настільки, що приходить із найціннішим – з дітьми.

– Але ж діти на Майдані не лише підтримували активістів. Наскільки відомо, молодь сама брала участь і в штурмі, і в сутичках із беркутівцями?

– Так. 19 січня, десь опівночі, коли був самий розпал подій і нам підносили бруківку, я побачив кількох дівчат. Молоденькі – або старшокласниці, або першокурсниці. І біля їхніх ніг розірвалася граната, дівчаткам посікло ноги. Їх відразу відвели в саморобну медичну частину. І ураження були нібито незначні, але сам факт – молоді дівчата, навіть не хлопці, в яких попереду все життя, о дванадцятій ночі носять бруківку…Настільки вони хвилювалися за своє майбутнє, що йшли на Майдан.

А в цей час беркутівці продовжували кидати гранати, бити усіх без розбору. Не дивилися, чи то дід, чи то жінка, чи то студенти – усі для них були однаковою мішенню.

– Після того ви поверталися в Золотоношу?

– Так, ми приїхали напередодні Дня Соборності України, 18 січня. Приїхали, щоб організувати День Злуки, і на той момент у Києві було дуже гаряче. Почалися розстріли людей, незрозумілі рухи. І на той момент ми створили “Самооборону” в місті. Вже почали обговорювати те, що доведеться перекривати окремі ділянки дороги, бо з’явилася інформація, що по містах України їдуть тітушки з Києва й грабують людей, магазини. А поліція на той момент кудись зникла, тому орієнтувалися на власні сили. І в ті дні розпочався місцевий спротив – влада зникла (бо була регіоналівська, зрозуміло), і основним органом місцевого самоврядування фактично лишилася “Самооборона”. 

І ми вирішили організувати для підтримки патріотизму, духу людей, захід до Дня Соборності. Приїхали 22 січня на площу, розгорнули намет й роздавали жовто-блакитні прапорці людям. І їх реакція й досі обурює – до нас просто боялися підійти й площу обходили боком, наче тут якась чума. І в День Соборності нас зібралося всього 10-15 осіб – це на все 30-тисячне місто. 

Згадується, як йшли працівники бюджетної установи Золотоноші. Дві чи три жінки. Я їм протягую ці жовто-блакитні прапорці – а вони мені кажуть, щоб я забрав це, вони їм не треба… А пізніше з’ясувалося, що ці самі жінки їздили на Антимайдан, куди традиційно звозили держбюджетників. А коли Революція Гідності перемогла, на День Незалежності вони йдуть у колоні в вишиванках, із вінками на головах і з прапором України. І розповідають, як люблять Україну…

– Після Революції Гідності як склалася ваша доля? Адже невдовзі почалася й окупація Криму…

– Після розпочалося найцікавіше – ми сформували Народну раду, невдовзі справді почалася окупація Криму. І наприкінці березня – на початку квітня розпочалися наші перші волонтерські поїздки. Точніше ми розділилися на два табори: одні пішли воювати, інші – забезпечували їх. Я потрапив у другий осередок і ми почали забезпечувати спочатку черкаський осередок. Наші волонтери під час звільнення Щастя навіть не знали, як доїхати до хлопців – де територія вважалася окупованою, де ні… Але тоді вдалося загнати цілу фуру з продуктами, одягом. Уявляєте? Це сам перевізник ризикував фурою, щоб хлопцям довезти усе, що вони просили. Тому що у них тоді нічого не було – з чим прийшли воювати, те й було. Тому перші волонтерські поїздки – це був ще той екстрим.

Я особисто вперше поїхав у вересні як волонтер, а до того займався збором усього необхідного. Це якраз був бойовий підрозділ 72-ї бригади й вони розташовувались біля Волновахи. Лінія фронту була за кілька кілометрів від в’їзду в місто. І нас з перших кілометрів Волновахи десь обстрілювали, десь наші ж і ховали в так званий “секрет”, щоб ми перечекали обстріли. Це якраз був той період, коли окупанти почали полювати на волонтерів, щоб патріотизм “придушити”. Тому намагалися або на міні підірвати волонтерів, або снарядом в них поцілити. І колись ми таки привезли кулю – коли виїжджали з майже зруйнованих Пісків 10 травня 2015 року.

“Студенти, вагітні, діди - усі були однаковою мішенню”: черкащанин, який пройшов Майдан, поділився згадками про Революцію Гідності

 

– Що хлопці в ті роки просили привезти?

– Усі просили, бо нічого не було. Тому волонтери везли усе, що можна було знайти – від шкарпеток – і до техніки, від хліба й води – до генераторів. І деякі батальйони ми забезпечували до 16 року. Хоча й досі є добровольчі батальйони, які фактично забезпечують волонтери. Тому й досі актуальні гроші для воїнів, бо одним потрібно відремонтувати бойовий автомобіль, комусь – купити квадрокоптер тощо.

Їздили й тоді, й зараз переважно власними автомобілями, тому ризикували найчастіше лише власними машинами й життями. А графік був настільки щільний, що в тиждень було по 3-4 поїздки на схід. Це від 1 до 2 бусів, який навантажували кількома тоннами речей і продуктів. Ми настільки втомлювалися, що довелося на передову відпускати навіть дівчат наших. Хоча ми цього дуже не хотіли й переживали, коли вони їхали туди під обстріли…

Досі пам’ятаю, як ми їдемо, і на пропускних пунктах стоїть колона волонтерських автомобілів. Довга така… І кожен везе в окремий батальйон чи підрозділ речі, продукти. Дуже приємна картина була, яка радувала. 

Але не можу не сказати, що на сьогодні частина українських бійців перебуває в добровольчих батальйонах. І вони досі від держави не отримують геть нічого – хоча деякі пішли добровольцями відразу ж після початку окупації Криму. І все, що в них є – це завдяки волонтерам або рідним…

 

Поділитися:

Відео