Захисник Черкащини Ігор з позивним «Іванич», родом із Кам’янки, раніше займався фермерством і логістичними перевезеннями. Черкасець був учасником Революції Гідності, адже не міг стояти осторонь тих подій, що відбувалися в країні. Не лишився він осторонь і тоді, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.
“Вранці 24-го лютого я дізнався про те, що розпочалась війна. На момент вторгнення був вдома, бо якраз проходив реабілітацію після оперативного втручання. О 5:30 зателефонували рідні з Дніпровщини, котрі «відчули» перші вибухи біля своїх будинків. Я почув це, зібрався, залишивши милиці за дверима, щоб ніхто не помітив, і о 8 ранку вже був біля військкомату.
«Реабілітацію» продовжив, спочатку охороняючи рідне місто та несучи військову службу в підрозділі. А з середини серпня зі своїми побратимами перевівся в бойовий новостворений підрозділ, який готувався до виконання бойових дій на лінії зіткнення. Під час проходження служби нашій підготовці приділялась велика увага, займались бойовою підготовкою з найкращими інструкторами з Грузії, Сполучених Штатів”, – розповідає Ігор.
У вересні підрозділу черкащанина налаштували зброю, захисники пройшли всі необхідні вишколи та вирушили на оборону східних рубежів країни. Виконували задачі на Сході пліч-о-пліч з найкращими розвідниками, які разом з тим ділились тонкощами своєї професії.
“Не було жодного місця на східній лінії фронту, де б ми не були. Пережили найспекотніші дні… і не від літньої спеки, а від потужного ворожого вогню.
Справжнім бойовим хрещенням для мене був один з виходів, коли напряму почав «гатити» танк… Це ні з чим не порівняти, неймовірна сила удару. Разів 5 вгатив, і снарядом влучило в частину нашого бліндажа та вирвало колоду, яка вилетіла з бліндажа. Нас обдало вогнем. Ми притиснулись всім тілом щільно до землі, щоб вижити, продовжуючи рахувати про себе до наступного пострілу… а його не було. Всі видихнули. І я сказав: «Хлопці, ми живі», – і ми гуртом поставили колоду назад, укріпивши знову нашу позицію”, – пригадує “Іванич”.
Зараз при кожному моменті, коли є час, Ігор телефонує дружині, синам і внуку. Зізнається, що дуже сумує за ними.
“Дуже вдячний рідним за їхні молитви, що оберігають нас. Сини мої також служать в підрозділі територіальної оборони. Молю Бога, щоб не бачили вони того, що побачив я. Прийде час, будуть вони воювати, а поки будемо ми”, – розповідає черкащанин.
За інформацією пресслужби Черкаського обласного ТЦК та соціальної підтримки
